Позовна заява

14 травня 2015 року я отримав квитанцію, виставлену ПАТ «Київгаз» (третя особа по справі), якою в мене вимагається оплатити вартість природного газу як товару.

Порядок встановлення роздрібних цін на природний газ для населення, яким у своїй діяльності керується НКРЕКП (третя особа по справі), виокремлює 6 основних складових ціни блакитного палива: вартість газу як товару, тариф на транспортування газу магістральними трубопроводами, тариф на розподіл газу розподільними мережами, тариф на постачання газу, цільова надбавка та податок на додану вартість (ПДВ).

Я не погоджуюся, що таку складову — «вартість газу як товару» — має сплачувати Український народ (громадяни всіх національностей), виходячи з наступного.

Згідно ст. 13 Конституції Україниприродні ресурси (тому числі і природний газ), які знаходяться в межах території України, є об’єктами права власності Українського народу. Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону.

З першого речення преамбули Конституції «Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей» виходить, що український народ складається з громадян України. Отже, природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є спільною власністю всіх громадян України, а відтак позивач по справі – громадянин України – є співвласником цих природних ресурсів разом з іншими громадянами, що становлять собою Український народ.

 Індивідуальні та колективні права нерозривно пов’язані, хоча і різні за своєю природою. Проте як би не були різноманітні ці права, їх правомірність повинна незмінно проходити перевірку «людським виміром» — правами індивіда. Вимагаючи визнання колективних прав, суб’єкт  повинен виходити з того, що такі права є не сумою індивідуальних прав, а становлять якісно інший рівень їх захисту. Отже, я, як громадянин України, який має приналежність до суб’єкта колективних прав – Українського народу – маю повне право заявляти вимогу про якісний рівень захисту колективних прав – прав Українського народу.

Я вважаю, що природний газ ніяк не може бути товаром для продажу громадянам України (Українському народу), оскільки зазначений природний ресурс є нашою власністю, власністю всього Українського народу.

Отже, мої права, як громадянина України, порушуються в наступному:

1) коли природний газ, добутий в Україні, не йде на потреби громадян (побутові потреби), а продається по заниженим цінам бізнесовим структурам (порушення ч. 2 ст. 13 Конституції України). Натомість мені, як і іншим громадянам, продають імпортований газ;

2) коли за природний газ, добутий в Україні, з мене стягується плата за «вартість газу як товару» (порушення ч. 1 ст. 13 Конституції України).

При цьому, звертаю увагу суду, що Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року прямо передбачає, що національне багатство (природний газ України) використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян. Декларація є основою для нової Конституції, законів України.

Саме відповідач — Президент України, згідно ст. 102 Конституції України, зобов’язаний відновити право власності Українського народу, і моє, як одного з Українського народу – громадянина України, на природний газ, що видобувається в Україні, забезпечивши таким чином реалізацію на практиці ст. 13 Конституції України, використовуючи при цьому всі повноваження, передбачені Конституцією України, зокрема, розробити та подати до Верховної Ради України відповідний законопроект та підтримувати його проходження.

До того ж, його зволікання з відновлення права Українського народу на природний газ українського видобутку, є протиправним. Отже, бездіяльність протиправна.

Саме конкретно відповідач є зобов’язаним відновити порушене право ще й тому, що лише він має відповідні важелі впливу та повноваження, встановлені Конституцією України, щоби відновити порушене право позивача на використання українського природного газу без сплати його вартості як товару.

Ніхто, окрім відповідача – Президента України – не уповноважений бути гарантом прав людини і громадянина, Конституції України, а тому зазначені позовні скеровані саме до нього.

І, напроти, не вчинення до цього часу відповідних дій саме відповідачем є загрозою гідному існуванню Українського народу, так як відповідач порушує і невиконує ст.ст. 94, 102, 106 Конституції України.

Також, згідно ст. 94 Конституції України, Президент має право ветувати закон – повертати його зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду.

Щодо дискреційності повноважень Президента вжити відповідних заходів чи обов’язку позивач виходить з наступного.

1. Бути гарантом Конституції, державного суверенітету, прав і свобод громадянина – є обов’язком Президента України, а не дискреційним повноваженням.

2. В юридичній енциклопедії дискреційні повноваження визначаються як право глави держави, голови уряду, інших посадових осіб органів державної влади діяти за певних умов на власний розсуд у межах закону.

3. З аналізу практики Суду слідує висновок, що застосування національного закону в конкретній юридичній ситуації (спорі) сприймається ним через призму меж дискреційних повноважень державних національних органів, які застосовували закон при вирішенні юридичного конфлікту, та безпосередньо відповідність вчинених дій по застосуванню закону в дискреційних межах.

Загальні принципи щодо цього сформульовано в рішенні у справі „Фадєєва проти Росії” від  9 червня 2005 року, в якому Суд з відсилкою до справи „Баклі проти Сполученого Королівства”, зазначив, що: „Згідно з усталеною практикою Суду саме національні органи влади мають дати вихідну оцінку „необхідності” втручання як стосовно законодавчого поля, так і реалізації конкретного заходу, але, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду, їхнє рішення підлягає перевірці Судом на предмет його відповідності вимогам Конвенції”.

Отже, зобов’язати Президента України вчинити вказані дії не є порушенням його права діяти за певних умов на власний розсуд, оскільки за даних обставин він немає варіантів вибору, окрім як відновити законність, права та соціальні гарантії громадянина.

Враховуючи вказане та керуючись ст.ст. 13, 55, 94, 102 Конституції України, Декларацією про державний суверенітет, ст.ст. 3, 72, 104, 171-1 КАС України

ПРОШУ:

прийняти цю позовну заяву до розгляду, а позовні вимоги задовольнити;

визнати противною бездіяльність Президента України, а саме невжиття ним заходів у межах повноважень, визначених Конституцією України, щодо відновлення права власності Українського народу (громадян України всіх національностей) на природний газ, що видобувається в Україні;

зобов’язати Президента України вжити заходів для забезпечення громадян України природним газом лише українського видобутку;

зобов’язати Президента України відновити право власності Українського народу (громадян України всіх національностей) на природний газ, що видобувається в Україні;

зобов’язати Президента України відновити право громадянина України Кізіми Ігоря Віталійовича на безоплатне користування природним газом, що видобувається в Україні, без оплати його вартості як товару;

зобов’язати Президента України розробити та подати до Верховної ради України законопроект, спрямований на реалізацію права власності Українського народу (громадян України всіх національностей) на природний газ українського видобутку;

зобов’язати Президента України ветувати всі закони Верховної ради України, які порушують  права власності Українського народу (громадян України всіх національностей) на природний газ українського видобутку;

обов’язок доказування покласти на відповідача, згідно ч. 2 ст. 72 КАС України у випадку його заперечення проти позову.