Перемога Юрія Вілкула на повторних виборах мера Кривого Рогу — це демонстрація недалекоглядності, чванливості і слабкості демократичного руху України, пише Віталій Портников
Повторні вибори мера Кривого Рогу дали можливість Юрію Вілкулу не просто перемогти — а утвердитись у ролі практично безальтернативного обранця городян.

Якщо після попередніх виборів мер виглядав «кульгавою качкою», людиною, проти якої виступила практично половина виборців — і вже тому змушеного рахуватися з міськими настроями, то тепер ясно, що жодних конкурентів у Вілкула немає і найближчим часом не намічається. «Крівойрогнаш». Тобто їхній, Вілкулів.

Як це могло статися? Варто нагадати, що після місцевих виборів претензії щодо фальсифікації виборів були у двох великих містах — Одесі та Кривому Розі.

Але якщо в Одесі гучні заяви глави місцевої адміністрації Михайла Саакашвілі і кандидата БПП на пост мера міста Олександра Боровика так і залишилися розмовами і не привели до масових виступів на підтримку кандидата демократів і нових виборів — до того ж і сама партія президента не палала бажанням боротися за перемогу свого висуванця — то у Кривому Розі все було інакше.

Успіх місцевого активіста Юрія Мілобога явно став несподіванкою не лише для партії «Самопоміч», яка його висувала, а й для всієї країни. Але до честі «Самопомочі», її партійці швидко зорієнтувались у тому, що відбувається — і домоглися безпрецедентного рішення про призначення повторних виборів у Кривому Розі.

Цікаво, тепер, після того, як ці вибори пройшли, не ставлять вони собі питання «навіщо»? Те, що сталося потім, може увійти в підручники політології як приклад запрограмованої поразки.

Власне, поразкою була вже сама відмова Юрія Мілобога балотуватися на виборах мера. Тому що вибори, власне, проводилися саме тому, що у нього вкрали перемогу — принаймні так вважали соратники.

І, звісно, необхідно зрозуміти, з чим була пов’язана відмова людини, яка стала реальним конкурентом Вілкула — з його власним рішенням чи з позицією партії. І те, й інше — справжня політична катастрофа.

Але давайте вирішимо, що Мілобог пішов з виборів сам. Що в цій ситуації має робити «Самопоміч»? Очевидно, що успіх Мілобога на виборах був обумовлений зовсім не високим авторитетом цієї партії на Сході — якими б не були ілюзії її активістів. Мілобог «майже переміг» перш за все тому, що він — свій, місцевий.

І в цій ситуації було важливим не висування умовного кандидата від будь-якої політичної партії, а знаходження людини, яка була б для криворіжців такою ж своєю і зрозумілою, як Мілобог. Такою ж альтернативою Вілкулу. Але вже точно не чужим для міста. У правильності такого підходу «Самопоміч» була впевнена хоча б по виборам у Одесі.

Михайло Саакашвілі впевнено висунув у кандидати в мери міста невідому одеситам людину. І питання навіть не в тому, що Олександр Боровик — навіть при високому рівні популярності колишнього президента Грузії — не зміг перемогти Геннадія Труханова. А саме в тому, що його результат ніхто не хотів захищати.

Місцеві вибори — це завжди вибори «своїх». Але «Самопоміч» пішла рівно протилежним шляхом, вирішивши висунути кандидатом у мери Кривого Рогу Семена Семенченко — і з цієї хвилини питання тріумфальної перемоги Вілкула було вирішеним наперед.

Вражало в усій цій ситуації, з якою впевненістю активісти партії говорили про перемогу, про другий тур — про все, що було неможливим за визначенням. Як фактично не хотіли помічати очевидного — відсутності у партії реальної популярності та інфраструктури на сході країни.

За це випадкове, фактично неповторне везіння, пов’язане з постаттю Мілобога треба було триматися обома руками — чи сказати, що активіст не зміг далі боротися, якщо справа в ньому. Але не робити вигляд, що в Кривому Розі переможе будь-який кандидат від «Самопомочі» — тільки назви.

Справа, звісно, не в постаті Семена Семенченка — хоча в нього полетить усе каміння. У Кривому Розі передбачувано програв би будь-який висуванець «Самопомочі», не пов’язаний з місцевим ландшафтом.

І справа не в «Самопомочі» — хоча її, звичайно, будуть звинувачувати в провалі. Те, що сталося — це удар по всьому демократичному руху в країні. Це демонстрація його недалекоглядності, чванливості, слабкості, нерозуміння реальної ситуації у країні, неповаги до людей.

«Самопоміч», звичайно, поки що ніяка не партія. Це на сьогодні група активістів, зосереджена навколо мера Львова — при тому, що політичні амбіції самого Андрія Садового поки що не ясні для нього самого і після несподіваного успіху партії на парламентських виборах він вважав за краще залишатися керівником місцевого самоврядування, а не ставати політиком національного масштабу.

Але якщо з таких груп активістів не будуть формуватися справжні політичні партії — відповідальні і свідомі наслідків своїх дій — то програємо всі ми, а аж ніяк не тільки «Самопоміч».