РОЗМОВА Т.Г. ШЕВЧЕНКА З УКРАЇНОЮ 

Доборолась Україна

до самого краю,

Гірше ляха свої діти

її розпинають.

Воскрес Тарас. І, о чудо!

Вийшов із могили.

То любов до України

Його воскресила.

Захотілось Тарасові

Хоч одну хвилину

Подивитися на рідну

Доньку Україну.

Та узнати, як правнуки

І правнуків діти

Виконують для них дані

Його заповіти.

Чи здійснилась

його серця

Заповітна мрія?

Чи розквітла Україна,

Як ніжна лелія?

Бо обіцяв: «…Україно,

Безталанна вдово,

Я до тебе літатиму

З хмари на розмову».

Та й прилетів.

Кинув зором.

О, жах! Що він баче:

Дніпро в гніві реве

й стогне,

Україна плаче.

Подать

милостиню просить.

Мов мара, змарніла.

Як побачила Тараса,

Ледве не зомліла.

Та й кинулась до нього,

Мов мала дитина:

— Рятуй мене,

мій батечку,

Бо я гину, гину!..

Знову пани, як писав ти,

«Людей запрягають

В тяжкі ярма.

Орють лихо,

Лихом засівають».

Як і в твій час,

вони, батьку,

Панують над нами,

«Сльози розлили» річками,

А кров… «кров морями».

Живу в злиднях,

наймитую.

Вічно у скорботі.

«Сини мої на чужині,

На чужій роботі».

Лихоліття в моїх селах,

Люди у неволі.

«Чорніше чорної землі»

Обдурені, голі.

Пани мене обікрали,

Гендлюють повсюду

«І землею, всім даною,

І сердешним людом».

То руді пани, то сині

Людей дурять, крадуть.

«Мов пси голодні,

за маслак» —

Гризуться за владу.

Ще й глаголять,

що люд люблять.

Та сказати мушу:

Вони «люблять на братові

Шкуру, а не душу».

З мене

«…з шкурою знімають»

«Останню свитину».

І зробили жебрачкою,

Як ту сиротину.

Скажи, батьку,

що робити,

Щоб зникли магнати?

«Чи довго ще на сім світі

Катам панувати?»

— Я ж говорив тобі, доню,

Мій чарівний цвіте:

«Поховайте та

вставайте,

Кайдани порвіте!»

— Та була уже й порвала, 

Розцвітати стала,

Та знов мене закувала

Панота зухвала.

— А що ж правнуки,

онуки?

Чом вони не діють?

«А онуки, їм байдуже.

Панам жито сіють».

— За що ж мучивсь

я в неволі,

В сибірськім засланні,

«Славних прадідів великих

Правнуки погані?»

Чекаєте від паноти

Щасливої долі

Й спите,

«…мов свиня в калюжі

У своїй неволі»?

Кажеш, доню,

що робити?

Нехай твої діти

У «Кобзарі» прочитають,

То те і робіте.

Мудре слово їм поможе

З моєї скрижалі,

Там де:

«…миром, громадою…»

І за текстом далі.

Будь щаслива,

моя доню,

Зоре Україно!

Я тебе, моя кохана,

В горі не покину!

Я до тебе, моя рідна,

Вічно словом лину.

Вірю у щасливу долю

Твою, Україно!